На карті Поділля є місце, де історія буквально відчувається під ногами. Це Летичівський замок — гордий, хоч і поранений свідок кількох століть боротьби, віри й виживання. Стоїть він на високому березі Південного Бугу, де колись пролягали шляхи між Сходом і Заходом.
Походження і становлення
Перші згадки про поселення Летичів з’являються ще в 1265 році, коли воно стало жертвою татаро-монгольського нашестя. Але навіть після спалення люди сюди поверталися. Кажуть, місто тоді називалося Лещин, та після руйнації його відбудували вже на іншому березі річки й назвали по-новому. Можливо, від імені родини Летичів. А можливо, від назви струмка. Хто знає?
У XIV столітті ці землі переходять під владу литовсько-руського роду Коріатовичів. Саме вони зводять першу дерев’яну фортецю, яку згадують у документах 1411 року. Тодішній замок у Летичеві був простим, але важливим — він прикривав південні кордони від татарських набігів. Та захисту надовго не вистачало: дерево горіло швидше, ніж встигали відбудовувати.
Коли у XV столітті Летичів отримав Магдебурзьке право, життя тут пожвавилося. Ремісники, торгівля, ярмарки — місто дихало. Але через Чорний шлях, яким сунули татарські орди, все це часто згорало до тла.
Тому наприкінці XVI століття староста Ян Потоцький вирішив: досить. І розпочав будівництво кам’яної твердині. Так народилася фортеця Летичів, уже не з дерева, а з вапняку, цегли й поту сотень робітників.
Її мури сягали восьми метрів заввишки. Товщина місцями перевищувала два. Замок мав форму неправильного чотирикутника з вежами по кутах. Зовом із водою та підйомним мостом. А внутрішній двір прихищав склади, гармати, колодязь і невеликий костел.
Саме тут у 1606 році з’явився домініканський монастир, куди привезли ікону Богородиці з Риму — майбутню святиню для всієї округи.
Війни, руйнування й перетворення
А потім почалося те, що для Поділля стало звичним: війни. І не одна.
У 1648 році, під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, козацькі війська здобули Летичівську фортецю. Але ненадовго — за Зборівським миром її повернули полякам
А потім, у 1672-му, сюди заявилися османи, турецький гарнізон засів у стінах замку майже на тридцять років, зробивши з колишньої святині справжній військовий форпост. Коли замок нарешті повернувся під владу Речі Посполитої, колишньої могутності вже й сліду не лишилося. А коли наприкінці XVIII століття Поділля приєднали до Російської імперії, фортеця втратила будь-яке стратегічне значення — просто стояла собі, спостерігаючи, як минають епохи.
Каміння зі стін місцеві почали тягнути на хати, а башти повільно руйнувалися під дощами.
Проте історія Летичівського замку не закінчилася. На початку XIX століття тут вирувало селянське повстання під проводом Устима Кармалюка. «Українського Робіна Гуда», як його часто називають. Біля замкової вежі у 1974 році навіть поставили п’ятиметровий пам’ятник на його честь.
Є й темніші сторінки. Під час Другої світової все тут обернулося на жах. У стінах замку зробили концтабір. Тримали євреїв і полонених. А після війни на згадку про всіх, хто тут загинув, повісили меморіальну дошку.
Нині від фортеці лишилася лише одна оборонна вежа й фрагменти стін. Але навіть ці залишки вражають. Стоїш поруч — і розумієш, наскільки малим здається людина перед часом.
Тепер замок — не військовий об’єкт, а туристична пам’ятка. Він зберіг атмосферу середньовіччя, хоч життя навколо змінилося.
Тут можна:
- піднятися на вежу й подивитися на старе місто з висоти;
- відвідати домініканський монастир і побачити чудотворну ікону;
- прогулятися стежками над Південним Бугом;
- послухати екскурсійні розповіді, де історія переплітається з легендами.
Кажуть, не варто дивуватися, якщо вам здасться, що вітер шепоче якісь старовинні імена. Тут це нормально.
Легенди та міфи
Якщо історія — це факти про Летичівський замок, то легенди — душа замку. Вони народжувалися століттями й живуть досі, як тіні на стінах.
Одна з найвідоміших оповідей — про скарби Яна Потоцького. Під час татарського нападу він нібито наказав сховати золото у підземеллях. Кажуть, знайти його можна лише раз у сто років, коли опівночі на мурах з’являється примара у срібних латах.
Інша легенда — про чудотворну ікону Богоматері. Місцеві розповідають, що під час одного з нападів із неї засяяло світло, і вороги, осліплені, кинулися тікати. З того часу ікону вшановують, а щороку сюди приходять тисячі паломників.
Є також історія про монахиню, дух якої нібито охороняє костел. Під час татарського набігу вона молилася, щоб люди врятувалися, і після смерті її душа залишилася в цих стінах. Кажуть, уночі її постать можна побачити біля вівтаря.
Ще одне переказане поколіннями оповідання — про царську алею. Стверджують, що липи біля дороги до замку висадили для Катерини II. Інші впевнені, що для імператора Павла. Як там було насправді, уже не дізнатися. Але дерева стоять і досі — зелені свідки тих подій.
А ще є «містика вежі». Місцеві клянуться, що вночі чують удари барабанів і крики воїнів. Мовляв, це лунає відлуння стародавніх битв, які колись кипіли за ці стіни.
Ну і куди без «чарівного каменя»? В одній зі стін замку, кажуть, закладено камінь-оберіг. Він мав силу тримати фортецю цілою. Та коли його вкрали — замок почав руйнуватися. Випадковість чи містика? Кожен вирішує сам.
Тому легенди Летичівського замку — це не просто перекази. Це спосіб, яким минуле продовжує говорити з нами.
Летичівський замок сьогодні
Сьогодні ця твердиня — не руїна, а музей просто неба. Її мури реставровані, а територія впорядкована. Тут проводять фестивалі, виставки, тематичні екскурсії в Летичівський замок для школярів і туристів. І, звісно, релігійні свята в Санктуарії Летичівської Богородиці, який стоїть поруч.
Цікаво, що замок нині став частиною духовного маршруту Поділля: щороку сюди з’їжджаються не лише історики, а й паломники, художники, блогери. Адже цей куточок має якусь особливу енергетику. Спокійну, але водночас потужну.
А для тих, хто планує поїздку, варто знати, як дістатись до Летичівського замку просто. Автомобілем — трасою Е50, що проходить просто повз селище. Або автобусом з Хмельницького чи Вінниці, доїхавши до місцевої автостанції — вона буквально за кілька хвилин ходи від вежі.
Коли стоїш біля її старих каменів, стає якось тихо. Час зупиняється. Можливо, саме тому сюди хочеться повертатися знову і знову.
Бо міфи Летичівського замку — це не вигадки, а частина його характеру. Як шрами на обличчі старого воїна. І навіть якщо він уже не гримить гарматами, він усе ще говорить. І розповідає історію, яка не закінчується ніколи.
